Авторизация
×

Логин (e-mail)

Пароль

Интерактивные истории, текстовые игры и квесты
Гиперкнига

Библиотека    Блог

Посетите наш новый сайт AXMAJS.RU

Запустить

Полтавська обласна бібліотека для дітей ім. Панаса Мирного

Мотузюк Денис

Подорож у Туркменістан

Одного разу Телесик у магазині побачив цукерки, які мали незвичайну назву: "Кара-Кум". На обгортці були зображені верблюди, що йдуть через пустелю. Телесик зацікавився, і виявив, що ця пустеля існує насправді - у Туркменістані...

Одного разу Ходжа Насреддін дуже торгувався, продаючи півня. Вони з покупцем завзято торгувались, поступово піднімаючи ціну з семи тенге, до восьми, з восьми до дев’яти, але коли Ефенді став вимагати десять тенге, півень раптово заспівав і Насреддін прокинувся. Телесик спитав, що Ефенді зробив з півнем. Насреддін відповів: «Нічого. Я заплющив очі і сказав, що згоден продати його і за дев’ять тенге.»

Раптово їх розмову перервали вартові, які гналися за ними пустелею. Вартові кричали: «Хапай негідників! Тримай, в’яжи їх!». Телесик дуже злякався і… Прокинувся.

Він прокинувся у себе в дома, тримаючи в руках обгортку від цукерки «Кара-Кум». «Який дивний сон…», - подумав Телесик. А потім він згадав останню історію Ходжи Насреддіна, заплющив очі і сказав собі…

Ефенді став розповідати випадок, коли володар за добру пораду розщедрився і дав Насреддіну гаманець з наказом «придбати собі щось для радості». Тоді Ходжа вирушив на базар і став розглядати товар, прицінюватись, принюхуватись. Особливо йому подобались прекрасні туркменські килими. Охоронці базару вирішили, що він злодій, раз нічого не купує а все ходить та прицінюється. Але побачивши повний срібла гаманець, були змушені вибачатись. Телесик спитав у Ефенді, чому він все таки нічого не купив. Насреддін пояснив так: «Володар звелів мені придбати щось для радості. І от на базарі я виявив, що коли прицінюєшся, торгуєшся та принюхуєшся – радість є. А от коли платиш гроші, то радість зникає.»

Ще з давніх часів мандрівники зазначали, що туркменські килими відрізняються якістю, довговічністю, красою. У наших краях вони були відомі під назвою бухарських килимів. Килим супроводжує життя туркмена від народження. Є приказка: «Вода – життя туркмена, кінь – крила туркмена, килим – душа туркмена.» Немовлят кладуть у люльку з килима, яка називається салланчак, наречену привозять до нареченого у паланкіні, що накритий килимом кежебелик, а ховають старих загорнувши у саван – килим аятлик. Килимами хали прикрашають юрти та помешкання. Для коней та верблюдів є свої килими «кейнекче» та «дуехали». Усі килими досі виробляються вручну. Майстрині обирають сприятливий день для початку роботи а усі зустрічні бажають удачі в роботі. По закінченню килима майстриня влаштовує свято, а кожен присутній допомагає їй зняти килим з верстата.

Туркменський килим грає надзвичайно важливу роль у житті Туркменістану. Настільки важливу, що прапор Туркменістану містить елементи килимових візерунків п’яти племен. Ці племена мають свій унікальний візерунок на килимах, який відрізняє їх від інших. Цей візерунок називається "гель".

Невже прапор Туркменістану такий незвичайний?

Одного разу Ефенді прийшов у чайхану, де власник був великим жартівником: «Усі чоловіки, хто не боїться своїх жінок, прошу сідати за стіл!». Присутні чоловіки сіли, але Ефенді залишився стояти. Власник здивувався: «Ефенді! Невже ти боїшся своєї жінки?» Насреддін похитав головою: «Ні, не боюсь. Але ми посварились і вона дала мені таких різок, що мені зараз просто боляче сидіти…»

Тоушан Есенова – перша туркменська поетеса та перша туркменська жінка-авіатор. Видатна туркменська письменниця радянських часів. Вона була автором гімну Туркменської РСР та створила ряд творів. Тоушан Есенова намагалась боротись проти «застарілих» порядків у Туркменістані, що спричинило гарячу дискусію у туркменському суспільстві. Народилась 1915 року у Ашгабаді у сім’ї залізничника. Закінчила педагогічний технікум, стала працювати журналісткою. Закінчивши авіаційні курси у 1936 році, стала першою жінкою-льотчицею Туркменістану. Працювала редактором у ряді туркменських журналів, була літературним консультантом Союзу письменників ТРСР. Активно перекладала російських письменників туркменською мовою, зокрема Некрасова та Маяковського.

Ефенді, а яку ще історію ти мені розповіси?

Поки Телесик та Ефенді подорожували, Насреддін іноді ні з того ні з сього починав сміятись. А іноді був дуже похмурим. Телесик спитав, чому Ходжа іноді сміється. Насреддін пояснив, що він у цей час розповідає сам собі смішні історії. А похмурим він стає тоді, коли розповідає сам собі сумну історію.

У Туркменістані розповідями історій та співом пісень та дастанів займаються бахши. Бахши – це мандрівний співець, який виконує пісні на дутарі. Слово походить з індійської мови і перекладається як "вчитель". Дутар – це щипковий інструмент, який винайшли у давні часи. Спершу у якості струн використовувались жили тварин, але завдяки Шовковому шляху скоро струни стали робити з шовку. Сам дутар робили з тутового дерева, тож у пустелі інструмент коштував дорого і його власника дуже поважали. Бахши мали великий вплив на життя Туркменістану. Оповідають, що легендарний Шукур-бахши своєю віртуозною грою на дутарі зміг зупинити кровопролитну битву між воїнами двох держав та принести мир. Дастан – це епічна поема, яку бахши виконують на великих урочистостях. Сюжети дастанів походять від казок та легенд племен Туркменістану.

У сучасному Туркменістані артисти-бахши досі займають важливе місце у житті суспільства. Бахши беруть участь в державних урочистостях, виступають на концертах народної творчості. Звичайно, без бахши не обходиться жодне туркменське весілля, на якому співець розважає гостей піснями та історіями. Тому у державі відзначають День туркменського бахши.

Саме бахши донесли до наших часів слова видатних туркменських поетів – Махтумкулі та Кеміне.

Розкажи про Махтумкулі!

Розкажи про Кеміне!

А хто була першою письменницею у Туркменістані?

Столиця Туркменістану

Пустельна плитка

Найсолоніше озеро Туркменістану. Тут видобувають сіль.

Арча туркменська може рости у дуже суворих умовах.

Мавзолей найвидатнішого султана Сельджуцької імперії - султана Санджара.

Ахалтекінські коні вшановуються і у пам’ятниках.

Туркменський алабай теж заслужив на пам’ятник.

Туркменістан - ісламська країна.

Руїни стародавньої столиці Сельджуцької імперії Мерв.

Телевізійна вежа Ашгабату на схилах Копетдагу.

Пам’ятник видатному письменнику Кеміне.

Пам’ятник засновнику туркменської літератури Махтумкулі.

Знаменитий культурний центр-рекордсмен "Алем".

Ця рослина - символ витривалості та стійкості. Пустельний саксаул.

Телесик задумливо розглядав обгортку від цукерки «Кара-Кум». Цукерка була смачна, а назва бентежила та викликала цікавість. У Вікіпедії він дізнався, що це пустеля у Туркменістані, яка правильно називається Каракуми. Звернувшись до форуму казкових героїв, Телесик виявив, що майже ніхто нічого не знає про цю країну. Майже, бо невдовзі один джин з «Тисячі і однієї ночі» повідомив йому, що знає одного казкового героя, але цей герой трохи заклопотаний і не може відповісти зараз.

Довго чи коротко, але Телесик невдовзі отримав квиток та дозвіл вилетіти у Туркменістан. Gusy-Lebedi Airlines були змушені виділити окремий чартерний рейс на чолі з пілотом Гусенятком, бо країна виявилась доволі закритою. Дозвіл на подорож у Туркменістан отримати було важко.

Літак сів неподалік від Ашгабату, і Телесик опинився у тісному колі вартових, які суворо на нього дивились. Телесик дуже здивувався, але раптом до вартових підбіг дідусь у величезній чалмі і звернувся до них: «Хоробрі воїни! В мене сталася біда! Я знайшов скарб отам за горою, але вже старий і не можу його підняти! Хто з вас допоможе старому чоловікові? За це вам дістанеться нагорода!»

Не встиг дідусь закінчити промову, як вартових наче вітром здуло. Телесику дідусь здався знайомий. Чалма була ледь не більшою за нього самого, а тут до дідуся ще й віслючок підбіг. Невже…

«Я знаю! Ви – Ходжа Насреддін!» Дідусь посміхнувся і хитро сказав: «У Туркменістані мене називають Ефенді. Ох і важко було перехитрити володаря, щоб він дозволив тобі приїхати союди! Тож куди ти хочеш вирушити? Поки вартові не повернулися…»

Телесик зрозумів, що треба вирішувати швидко. Він пригадав мапу Туркменістану і сказав…

Я хочу подивитись на пустелю!

Я хочу подивитись на море!

Я хочу подивитись на гори!

Тоді Ефенді покликав віслюка, усівся на нього задом наперед і так вони вирушили у пустелю Каракуми. Телесик дуже здивувався – хто ж сідає верхи задом наперед? Ходжа Насреддін розсміявся і пояснив: «Якби ти йшов попереду а я позаду, то це було б нерозумно, бо ти не знаєш дороги. Якби я йшов попереду, а ти позаду – то це було б не ввічливо, повернутись до гостя спиною. Тож цей спосіб найкращий – мій віслюк знає дорогу, а я до гостя повернутий обличчям.» Телесик подумав, що так і справді зручно розмовляти.

Каракуми – це величезна і сувора пустеля, де вдень температура може досягати цілих 50 градусів за Цельсієм а суха земля може прогріватись і до 80 градусів. Назва перекладається як "Чорні піски". У низинах пустеля схожа на вкриту плиткою площу. Ця плитка називається такир і є дуже твердою, як асфальт. На височинах пустеля вкрита піщаними барханами, де можуть рости поодинокі саксаули та пустельні рослини. У пустелі живуть джейрани, вовки, пустельні лисиці та коти, ящірки, змії та скорпіони.

Ходжа Насреддін пояснив, що одна з найгарячіших пустель світу Каракуми, тим не менш, багата на підземні води, нафту та газ. Колись у цих землях правила Сельджуцька імперія, руїни міст якої можна знайти у пустелі. Цими землями йшов Великий Шовковий шлях, який тривав з Китаю до Європи. Ефенді додав, що у пустелі також є місце, де найгарячіше, але це не вулкан.

І що ж це за те гаряче місце?

А як вони жили у цій пустелі?

А як цей шлях тривав пустелею?

Тоді Ефенді покликав віслюка, усівся на нього задом наперед і так вони вирушили до Каспійського моря. Телесик дуже здивувався – хто ж сідає верхи задом наперед? Ходжа Насреддін розсміявся і пояснив: «Якби ти йшов попереду а я позаду, то це було б нерозумно, бо ти не знаєш дороги. Якби я йшов попереду, а ти позаду – то це було б не ввічливо, повернутись до гостя спиною. Тож цей спосіб найкращий – мій віслюк знає дорогу, а я до гостя повернутий обличчям.» Телесик подумав, що так і справді зручно розмовляти.

Дехто вважає, що Каспій – це найбільше у світі озеро, але це не так. Оскільки Каспійське море солоне, як і усі моря і воно було утворене у прадавні часи як частина світового океану. Колись воно було об’єднане з Чорним морем, але підняття Кавказських гір розділило ці моря. У Каспійському морі водиться багато риби та різноманітних звірів. Туркмени, які живуть на березі моря, дуже полюбляють рибу. Якщо звичайний туркмен, коли їсть щось смачне, скаже: «Смачно, наче баранина», то туркмен з узбережжя Каспійського моря скаже так: «Смачно, наче осетрина».

На території Туркменістану Каспійське море має солону лагуну, де ніщо не може вижити – Кара-Богаз-Гол, яке може перекладатись як «Озеро Чорної Пащі». Це озеро регулює солоність Каспійського моря, воно солоніше за Мертве Море. Раніше його спробувати осушити, щоб підняти рівень моря, але це виявилось поганою ідеєю – утворилась соляна пустеля, вітер з якої розносив сіль по усім околицям. А солевари втратили можливість здобувати чисту сіль виварюванням ропи. Тож врешті решт, довелось лагуну повернути. Тепер вона знову обмінюється солоною водою з Каспійським морем.

«Туркменські коні дуже полюбляють сіль, білу, як туркменський мармур» - мудро зауважив Ефенді.

А які вони, туркменські коні?

А який він, туркменський мармур?

А що ще полюбляють їсти туркмени?

Тоді Ефенді покликав віслюка, усівся на нього задом наперед і так вони вирушили до гір Копетдаг. Телесик дуже здивувався – хто ж сідає верхи задом наперед? Ходжа Насреддін розсміявся і пояснив: «Якби ти йшов попереду а я позаду, то це було б нерозумно, бо ти не знаєш дороги. Якби я йшов попереду, а ти позаду – то це було б не ввічливо, повернутись до гостя спиною. Тож цей спосіб найкращий – мій віслюк знає дорогу, а я до гостя повернутий обличчям.» Телесик подумав, що так і справді зручно розмовляти.

Гори Копетдаг знаходяться на півдні Туркменістану і розділяють Туркменістан та Іран. Це єдине місце у Туркменістані де є рідколісся фісташкових заростів. Підніжжя гір Копетдаг багате на дикі плодові дерева - інжир, алича, глід, барбарис, мигдаль та інші. Але найбільше туркмені цінять зарослі арчі туркменської – дерева, яке колись давало тепло та матеріал для будинків. Арча здатна рости навіть у непривітних гірських умовах, де не може вижити жодне інше дерево. У горах створено Копетдазький заповідник, де збереглось чимало цікавих тварин та рослин. Але що далі від гір і що ближче до пустелі, зарослі змінюються на фісташку та саксаул.

Ефенді розповів Телесику, що колись давно могутня Сельджуцька імперія брала з цих гір мармур для своїх міст. Туркменістан і досі широко використовує мармур.

А хто такі Сельджуки?

Цікаво було б подивитись на мармур.

Ефенді спрямував свого віслючка далі в пустелю. Скоро Телесик помітив дивне зарево у пустелі. Вони наблизились до нього і це виявилось кратером, який горів. Телесик скептично подивився на Насреддіна і спитав: «Хіба це не схоже на вулкан?» Ефенді посміхнувся і пояснив: «Ні, це не вулкан. Це провал у газову пустоту, який називається Дарваза, або офіційно – Сяйво Каракумів. Колись давно тут намагались видобувати природний газ і через нещасний випадок це місце провалилось у пустоту. Почався витік газу і геологи не вигадали нічого кращого, ніж підпалити його.» Ефенді вказав на палаючий кратер. «Як бачиш, горить і досі. Хоча вони думали, що газ вигорить за три дні, а вже пройшло більше ніж 50 років.» Кратер Дарваза має глибину близько 30 метрів і діаметр близько 60 метрів. У ньому постійно горить вогонь. Недавно відчайдушні вчені спустились на дно цього кратера і виявили бактерії, які змогли вижити у цьому вогні. Хоча місцева влада шукає спосіб загасити цей кратер – бо вогонь шкодить навколишньому середовищу і дарма спалює цінний газ.

Увагу Телесика привернула група мандрівників, які розглядали диво природи. Мандрівники виявились казковим караваном, який складався із верблюдів, собак, коней та машин, які були навантажені всякою всячиною. Особливо Телесика вразили величні двогорбі верблюди, міцні вівчарки та граційні коні з блискучою шерстю. Ефенді помітив зацікавлений погляд Телесика і зі сміхом сказав: «А чим же не вгодив твоєму зору мій найясніший пан віслючок? Але якщо тобі цікаво послухати про собак, коней та верблюдів, то мені відомо кілька чудових історій про них!»

Телесик на хвильку задумався і сказав:

Я хочу послухати про верблюдів!

Я хочу послухати про коней!

Які незвичайні собаки!

Ефенді став розповідати: «Одного разу до стін міста, де я жив, підійшли могутні завойовники. Тоді я зустрівся з їх воєначальником і висунув вимоги. Тоді воєначальник розгнівався і став кричати, як я смію ставити йому вимоги, перед ким схиляються держави та народи? Тоді я відповів, що він великий, а ми маленькі. І він легко може виконати наші маленькі вимоги, а ми його великі вимоги – не зможемо». Ходжа Насреддін посміхнувся і продовжив: «На щастя, ця відповідь йому сподобалась і він не став чіпати міста.»

Туркмени-огузи свого часу створили імперію. Імперія називалась Сельджуцькою, бо створили її туркмени з династії Сельджуків. Сельджуки створили спершу невеличку державу, але поступово завоювали Хорезм, персидські землі, Візантійську імперію та арабські народи. Завдяки своїм коням, туркмени-огузи становили військову еліту імперії. Це була величезна імперія, яка розташовувалась на територіях сучасних Туреччини, Сирії, Палестини, Іраку, Ірану, Азербайджану, Туркменістану, частини Узбекистану й Афганістану. Східною столицею цієї імперії було місто Мерв, неподалік від сучасного туркменського міста Мари у Каракумській пустелі. Мерв знаходився у оазі посеред пустелі і був важливою точкою на Великому шовковому шляху. Найвищого розквіту він досяг за султана Санджара. Це було величезне місто, яке не поступалось найвеличнішим містам Середньовіччя. Імперія Сельджуків впала через повстання огузів і хорезмів, бо туркменам не сподобалось, що ключові місця захопили перси, а сам Санджар зазнав поразки від каракитаїв. Епоха імперії скінчилась, але величні руїни серед пустелі досі вражають уяву. Білий мармур простояв століття, а зараз у цій оазі пасуться табуни найкращих туркменських коней ахалтекінської породи.

Цікаво було б подивитись на мармур.

Цікаво було б подивитись на коней.

Ефенді сидів верхи на своєму віслюку і поринув у спогади: «В одному караван-сараї я став свідком однієї сварки. Бідний погонич верблюдів підсів до багатого торговця і став нюхати його шашлик. Багатій розгнівався і став вимагати від погонича плату. Тоді я узявся їх судити. У погонича було кілька мідяків, і я запропонував погоничу потрусити гаманцем біля вуха багатія. Багатій хотів обуритись, але я пояснив що все чесно – погонич нюхав його шашлик, а багатій слухав його гроші.»

Ряд міст Туркменістану було засновано на місцях оази та караван-сараїв Великого Шовкового шляху. Великий Шовковий шлях починався у Китаї, зазвичай з провінції Сичуань. Каравани верблюдів доставляли китайські товари до Європи і європейські вироби до Китаю. Зазначають, що цих шляхів було два – Північний та Південний. Південний йшов через Індію та Арабський півострів, а Північний шовковий шлях тривав через гори Тянь-Шань та пустелю Каракуми. Перше місто, яке було зупинкою караванів на території сучасного Туркменістану, це було місто Туркменабат, або Чарджоу (Чарджуй). Зараз місто відоме своїми бавовнопрядильними фабриками і це друге за розміром місто Туркменістану.

Наступна зупинка караванів була у оазі Мерв посеред Каракумів. Мерв був столицею Сельджуцької імперії, яку заснували туркмени-огузи. Зараз у Мерві розводять найкращих коней Туркменістану – ахалтекінців, випасають отари овець, які стережуть туркменські алабаї. Третя (і остання) зупинка караванів на території Туркменістану знаходилась у місті Ніса, яке знаходиться неподалік від сучасної столиці Ашгабат. Далі каравани прямували перськими землями, направляючись до Європи. Ніса та Мерв занепали у вихорі буремних віків, і зараз від них залишились лише мальовничі руїни, які становлять велику наукову цінність для археологів і могли б приваблювати туристів.

Мені було б цікаво дізнатись про верблюдів.

Мені було б цікаво дізнатись про алабаїв.

Цікаво, а як люди одягаються у цій пустелі?

Ефенді провів Телесика до табуна коней, які стояли у пустелі. Розглядаючи незвичайних ахалтекінських коней, він сказав: «Одного разу принц Хорезму привів прекрасного коня. Але той кінь був дуже норовливий і скидав кожного, хто намагався на нього залізти. Невдовзі бажаючих осідлати коня не залишилось, і принц став насміхатись з нас. Невже, каже, ніхто більше не насмілиться сісти на мого коня? Залишились одні боягузи? Тоді вперед вискочив я і заліз у сідло…» Ефенді на деякий час замріяно замовк і подивився на табун. Телесик нетерпляче спитав: «І що було далі?». Ходжа Насреддін посміхнувся і спокійно сказав: «Звичайно ж, кінь мене негайно скинув!».

Ахалтекінські коні – одна з найдавніших і найчистокровніших порід коней. Вони добре пристосовані до пустельного клімату. Ці коні – витривалі скакуни, які можуть виконувати як швидкий короткий спринт так і тривали переходи пустелею. Відповідно, вони мають незвичайний зовнішній вигляд. Коні цієї породи дуже високі, але мають коротку і блискучу шерсть і дуже коротку гриву, яку конярі часто просто зістригають. Самі коні нагадують обрисами мисливських гончаків або гепардів. Вони дуже сухорляві, без краплини жиру. Але ці коні мають дуже гарячий норов і кого завгодно до себе не підпускають. Вершник повинен ставитись до коня з повагою, грубість або зневага дуже ранять ахалтекінця. Назва цієї породи походить від оази Ахал у Каракумах і туркменського племені текке (текінці). Текінці дуже шанували своїх коней, тому на відміну від інших кочових народів, вони ніколи не їли конину, натомість віддаючи перевагу баранині. Ахалтекінські коні вважаються національним багатством Туркменістану. Цей кінь зображений на гербі Туркменістану, коням ставлять пам’ятники і влаштовують конкурси краси коней.

А як виглядає прапор Туркменістану?

У Ефенді був улюблений старий пес, який скоро помер. Насреддін довго горював, загорнув пса у саван і поховав за людським звичаєм, навіть покликавши імама. Про це дізнались жителі міста і через порушення звичаю, розгнівані потягли Ефенді до кадія. Ефенді сказав: «Сталося диво і перед смертю мій пес заговорив!» Кадій зацікавився: «І що ж промовив твій пес?» На це Насреддін скромно відповів: «Мій пес попрохав поховати себе за людським звичаєм і заповів шановному кадію сто тенге.» Звичайно, Ефенді був тут же виправданий.

Туркменський алабай – порода вівчарок, яка супроводжувала отари овець та каравани у пустелі. Алабай вважається національним скарбом Туркменістану наряду з ахалтекінськими конями. Його заборонено вивозити з країни, а сама порода високо цінується за охоронні якості. Туркменські алабаї – дуже недовірливі та вперті пси, які завзято охороняють своїх хазяїв та їх майно. Кажуть, що такий пес легко відмовиться від улюблених ласощів з чужих рук.

Алабай відрізняється спокійним та впертим характером, надзвичайною силою та територіальністю. Незважаючи на зовнішній спокій, алабай може «вибухнути» і блискавично кинутись на порушника. Вони добре пристосовані до пустельних умов, у яких оберігали стада та каравани від вовків та шакалів, тож його ще називають середньоазійський вовкодав. Алабай вважається однією з найкращих охоронних пород. Назва породи походить від опису кольору шерсті з туркменської мови, де «Ала» означає неоднорідний окрас шерсті.

Одне з найновіших свят Туркменістану присвячене саме цій породі. Під час свята проводиться виставки собак та змагання дресирувальників.

А які ще свята є у Туркменістані?

Одного разу Ефенді потрапив до групи мудреців, які хвалили правителя. Вони оспівували його велич на всі лади, казали, що він більший за небо, сонце і місяць. Але Ходжа Насреддін зауважив: «Воно то, звісно, володар великий. Але ж його верблюд більший! Бо якби володар був би більший за власного верблюда, то йому б довелось ходити пішки. Хіба ви хочете, щоб наш великий володар ходив пішки, як прості смертні?». Мудреці замовкли, а правитель визнав справедливість слів Ефенді і звелів нагородити того.

Каракуми відомі своїми саксауловими заростями, які можуть рости навіть через твердий панцир такирів. Саксаул же, у свою чергу, надає чудове паливо і корм для верблюдів. Не дивно, що крім коней та овець туркмени також розводять і верблюдів. Туркменістан цікавий ще тим, що там зустрічаються обидва види верблюдів – одногорбий дромадер і двогорбий бактріан. Двогорбі верблюди потрапили у Каракуми разом з китайськими купцями Шовкового шляху, а одногорбих верблюдів привели арабські торговці.

Верблюдів пустельні жителі використовували як тяглових тварин. Вони великі, невибагливі та спокійні тварини. Але можуть стати надзвичайно впертими та у разі стресу плюються їдкою жуйкою. Для того, щоб подолати сувору пустелю з вантажем, верблюди були найкращим вибором. Копито верблюда пристосоване для того, щоб витримувати жар нагрітого сонцем піску, який у Каракумах може прогріватись аж до 80 градусів за Цельсієм. У горбі верблюда (або горбах, у випадку бактріана) зберігаються жирові запаси, що дозволяє верблюду обходитись без води два тижні а без їжі – місяць. Одногорбі дромадери вищі за двогорбих бактріанів, але бактріани мають густішу шерсть. З верблюжої шерсті роблять ковдри, подушки та теплий одяг.

Верблюди можуть швидко і за один раз випити багато води. У пустелі вода – головна цінність. У Туркменістані існувало свято, яке називається «Крапля води – дрібка золота».

Розкажи щось цікаве про свята Туркменістану.

Одного разу Ефенді помітив, що збудували чудову дорогу. Він вирушив подивитись, куди вона веде. Але втомився і заснув. Прокинувся він від того, що хтось вкрав його тюрбан. Сподіваючись знайти злодія, Ходжа Насреддін вирушив далі і зустрів загін воїнів, які вели закутого чоловіка. Подумавши, що це злодій, Ефенді спитав про це у командира. Командир відповів, що це вартовий, який мав стерегти дорогу, але заснув і через це буде страчений. Тоді Ефенді вигукнув: «Йдіть собі далі, а мені цієї дороги досить! Хто засне на ній, втрачає або тюрбан або голову. Не хочу дізнаватись що можна втратити, якщо заснути на ній втретє!»

Ще з часів Сельджуцької імперії туркмени використовували камінь та мармур для побудови довгочасних споруд – мечетей та палаців. Самі ж туркмени ведуть кочовий спосіб життя, кочуючи пустелею та утримуючи табуни коней та верблюдів, отари овець та баранів. Але сучасний Туркменістан активно розбудовується. Особливо яскраво виділяється на цьому тлі Ашгабат, який сяє сліпучо-білим мармуром. Найбільші світові родовища мармуру знаходяться у Туреччині, країні, яка споріднена з Туркменістаном. Найбільш відомою будівлею середньовічного Туркменістану є мавзолей султана Санджара, останнього султана Сельджуцької імперії. Мавзолей було відреставрований спільними зусиллями Туреччини та Туркменістану.

У сучасному Ашгабаті особливе враження справляє білий центр міста. Але найбільше захоплення викликає біла Ашгабатська телевежа, що розташована у передгір’ї Копетдагу, і з якої відкривається прекрасний вид на місто. Ще гості держави захоплюються культурно-розважальним центром «Алем», який потрапив до книги рекордів Гіннеса через найбільше у світі оглядове колесо у приміщенні.

Виглядає святково... А які свята є у Туркменістані?

Ходжа Насреддін розповів, що у Туркменістані він не один такий мудрець. Ефенді дуже поважає ще одного мудреця, якого звуть Кеміне. Одного разу Кеміне спав у порожній кибитці, куди заліз злодій, сподіваючись чимось поживитись. Кеміне прокинувся, посміхнувся і сказав: «Е, дурню, я вдень тут нічого не можу знайти, а ти вночі узявся шукати!». Кеміне – псевдонім, що означає «скромний». Справжнє ім’я поета – Мамедвелі. Народився у Сераху 1770 року, але докладних відомостей про його життя не залишилось. Він відомий своїми сатиричними віршами та веселими історіями. Більшість його творів дійшли завдяки бахши, які усно виконували його вірші на святах. Також Кеміне – частий герой туркменських казок наряду з Ефенді Ходжа Насреддіном та Алдаром-Косе. Про Кеміне знімають фільми та ставлять вистави.

Не зволікайте, молоді, поринути в цей світ,

На згадку вам солодкий присмак буде

Любіть, живіть і відчувайте, доки літ,

Тоді у вирі ваших бід, краплина щастя зостанеться.

Ефенді, а яку ще історію ти мені розповіси?

Засновником туркменської літератури вважають поета Махтумкулі Фрагі. Махтумкулі народився у передгір’ї Копетдага у 1733 році. У той час туркмени були залежними від перських правителів. Махтумкулі вивчився у медресе і став мандрівним поетом. Його мандрівки охопили землі сучасних Туркменістану, Ірану, Узбекистану, Казахстану, Таджикистану, Афганістану, діставшись навіть півночі Індії. Але після смерті батька, він був змушений повернутись у Туркменістан. Його псевдонім Фрагі означає «розлучений», бо його кохана дівчина вийшла заміж за багатія, який сплатив великий калим. А бідному поету лишалось тільки присвятити своєму коханню ряд віршів. Нещастя сипались на поета один за одним і він знову вирушив у дорогу, залишившись мандрівним поетом до кінця життя.

Махтумкулі називають засновником туркменської літератури. Крім пронизливо-ліричних віршів про кохання, він відомий рядом патріотичних віршів. Ось уривок з його вірша «Туркменська доля»:

Джейхун — Бахра-Хазар: між двох оцих границь —

Пустельна просторінь жарких вітрів туркменських!

Рожевий цвіт троянд, огонь моїх зіниць,

Гірська вода річок і ручаїв туркменських!

Закон туркмена — честь, і правда тут свята;

Баский його румак на волі вироста;

Стобарвно веснами пустеля розцвіта,

Буяє дивоцвіт серед степів туркменських!

Ефенді, а яку ще історію ти мені розповіси?

Ефенді згадав, як одного разу його запросили на свято. Він поспішав, тож прийшов у звичайному одязі. Господарі, помітивши непримітний халат Насреддіна, всадили його поміж бідних гостей, яким довелось довго чекати, доки слуги не принесуть їжу. Ефенді швидко набридло чекати, тож він тихцем побіг додому і вбрався у свій найкращий халат з розкішним тюрбаном. Повернувшись на свято, господарі його не впізнали, а запросили до багатого столу як дорогого гостя. Перед Насреддіном швидко поставили ласощі та чай. Ходжа тоді узявся поливати свій багатий тюрбан чаєм а ласощі розкидав по халату. Господарі дуже здивувались: «Ефенді, що це ти робиш?» Ходжа відповів: «Як що? Адже ви з таким почтом зустріли цей халат та тюрбан, вони заслужили щоб їх гарно пригостили!»

У Туркменістані є кілька цікавих свят. Деякий час відзначалось свято, яке називалось: «Крапля води – дрібка золота», на знак вшанування цінності води у пустелі. Метою свята було вираження бажання створити у пустелі сад та усвідомити цінність води. Цікавим святом також є «День туркменського скакуна», який присвячено ахалтекінським коням. У цей день відбуваються кінні змагання, скачки, огляд найкращих коней, нагородження конярів та вершників. Від художників, поетів та скульпторів вимагається у цей день представити твір про ахалтекінського коня.

Великим святом у Туркменістані є свято туркменського килима. Державний прапор країни містить п’ять килимових візерунків від п’яти племен Туркменістану. У цей день Музей туркменського килима гостинно відчиняє двері для всіх бажаючих. Там експонуються найкращі килими країни. По радіо та телебаченню у цей день тривають передачі про видатних килимарів та про значення килиму у житті Туркменістану.

Крім Дня незалежності у Туркменістані широко відзначають також День нейтралітету. Туркменістан, після проголошення незалежності, заявив, що буде дотримуватись позитивного нейтралітету у зовнішній політиці. Цю заяву підтримала ООН. Найцікавіше те, що підтримка Туркменістану була одноголосною! Не знайшлося жодної держави, яка б виступила проти або навіть утрималась! З того часу Туркменістан суворо дотримується політики невтручання і кожного року святкує це свято.

Відносно новим святом є свято туркменського бахши. Бо попередні свята без бахши не обходяться жодне. Бахши співають у день води про воду, у день коня – про коней, у день клима – про красу килимів. Тож було вирішено створити день і для них, туркменських кобзарів та співців.

А хто такі бахші?

Прапор Туркменістану вважається одним з найскладніших прапорів світу, оскільки використовує у якості елементу дуже складні традиційні візерунки. Споконвіку туркмени на полотнищах використовували зелений колір. Так було, наприклад, у Сельджуцькій імперії. Цей колір утілює єднання часів. Як для предків, так і для їхніх нащадків зелений символізує життя, землю, колір трави на пасовищах, благоденство і світ. Півмісяць позначає чисте небо над головою щасливого народу. П'ятикутні зірки білого кольору — символ п'яти велаятів (адміністративних частин країни). Подвійна символіка на прапорі дозволяє підкреслити єднання туркменського народу. П'ять національних килимових гелів, кожний з яких обрамлений килимовим орнаментом, символізують п’ять туркменських племен: йомуди, ерcари, сарики, салори та текінці. У символіці килимових гелів лежить глибокий філософський зміст. Саме слово «гель» має різні тлумачення: ґуль (квітка) або кель (озеро).

Прапор Туркменістану був відправлений у космос українською ракетою «Дніпро» у 2004 році. Також широко відзначається день прапора у Туркменістані, під час якого відбуваються заходи та виступи бахши.

А хто такі бахши?

Ефенді згадав страшний випадок: якось йому вночі здалось, що до його двору заліз злодій. Тоді Насреддін схопив лук та стріли і вистрелив у силует. Вранці він вирішив роздивитись злодія. Телесику стало цікаво, хто ж то був за розбійник. Ефенді скрушно сказав: «Я так перелякався! Бо якби я був у моєму халаті, що повісила сушитись моя жінка, то я був би вбитий! Адже стріла влучила саме туди, де було б серце!»

Національний одяг дуже популярний у Туркменістані і досі. Традиційний туркменський одяг переважно червоного кольору. Для туркмен червоний колір символізує силу природи, цей колір захищає від нещасть та допомагає зберегти здоров’я. Чоловіки туркмени носять білу сорочку, чорні штани та чоботи. Зверху одягають червоний халат «дон», а на голові носять тюбетейку «тахья» або шапку з овечої шерсті «тельпек».

Жіночий костюм Туркменістану досі зберіг багато оригінальних елементів. Жіночі сукні називались «кейнек» і мали короткий рукав, але верхні червоні халати «чирпи» як правило прикрашались багатою вишивкою у залежності від племені. У якості головних уборів використовувались хустки або тюбетейки (якщо жінка незаміжня). Але особливо багато уваги туркменські жінки приділяли прикрасам. Перші прикраси носили ще дівчатка, і що старшою ставала жінка, то більше прикрас вона мала право носити. Хоча туркмени сповідують іслам, туркменські жінки ніколи не носили паранджі.

У Туркменістані суворо стежать за тим, щоб традиційний костюм не зник і активно використовувався у повсякденні. Особливо такі вимоги ставлять до учнів шкіл, вчителів, чиновників та артистів-бахши.

А хто такі бахши?

Одного разу Ефенді придбав чудовий шматок м’яса. Дорогою він зустрів свого товариша, який розумівся на приготуванні страв і дав чудовий рецепт м’ясної страви. Ходжа вирушив додому, тримаючи в одній руці м’ясо, а в іншій – рецепт. Захопившись читанням рецепту, Ефенді не помітив, як птах вихопив у нього м’ясо. Тоді Ефенді закричав услід: «Нерозумний пташе, як ти їстимеш це м’ясо! Адже рецепт смачної страви так і залишився у мене!»

Туркменська кухня має ряд спільних рис з кухнями тюркського регіону, але використовує власні назви для страв. Так, плов у Туркменістані називають «палов» або пельмені «борек». Проте туркменська кухня має ряд унікальних особливостей. Завдяки Каспійському морю у ній присутні рибні страви, а у кухні туркменів йомудів рибні страви взагалі посідають чільне місце. Основні страви туркменської кухні – це хліб чурек та м’ясо або риба. Завдяки пустелі Каракуми і високим температурам, туркмени готують м’ясо способом висушування, на довгий час залишаючи його у розжарених пісках пустелі. Таке в'ялено-сушене м'ясо називається «какмач» і довго зберігається та залишається поживним. Але найчастіше м’ясо смажать на вогні, як наприклад баранину «чекдірме».

Рибу найчастіше споживають жителі Каспійського побережжя. Особливо цінуються осетрові риби, з яких готують шашлик «балик-кулі». Рибу також просто смажать, використовуючи традиційні приправи – кунжут, родзинки, гранатовий сік. А от овочів туркмени їдять мало, компенсуючи їх недостачу різноманітними травами або баштанними культурами, наприклад, знаменитою туркменською динею.

Туркмени п’ють багато чаю. Текінці, сарики та чоудури п’ють зелений чай, а йомуди та арсари віддають перевагу міцному чорному чаю. Кожного ранку туркмен випиває не менше одного літру чаю на сніданок. Також чорний чай можуть пити з верблюдячим молоком, або навіть чай «чорба» із шматочками м’яса. Із солодощів туркмени мають страву, подібну до халви та смажені пончики «пішме».

Ці страви точно подають на свята! До речі, а які свята є у Туркменістані?